За кожним великим успіхом у професійному тенісі, як правило, стоїть ціла команда: тренери, спаринг-партнери, фахівці з фізичної підготовки, менеджери, інколи – федерація і, що дуже важливо, спонсори.
Тим більш особливим і незвичайним є досвід Олександри Олійникової – 46-ї ракетки світу та четвертої ракетки України. Її тренером, менеджером і фактично єдиним членом команди є батько, Денис Олійников, який до того ж уже третій рік несе службу в лавах Сил оборони України.
Напередодні US Open портал BTU взяв у Дениса ексклюзивне інтерв’ю, щоб дізнатися, що стоїть за стрімким проривом Олександри до топ-50 світового рейтингу, як вдається тренувати професійну тенісистку на відстані й водночас поєднувати це зі службою у війську, а також чи виправдав вихід Олександри до світової тенісної еліти очікування їхньої тенісної родини.
– Денисе, Олександра буквально увірвалася до тенісної еліти у 2025 році, до цього протягом семи років граючи скромні турніри з мінімальними призовими далеко від великих тенісних майданчиків. У неї не було й помітної юніорської кар’єри – на відміну, наприклад, від Марти Костюк чи Даяни Ястремської. Це досить незвичний шлях у професійному турі. Як так сталося – і чому прорив не відбувся раніше?
– Тут є цілий ряд факторів. По-перше, сам концепт раннього, у 16–17 років, входу в професійний тур, який багато спеціалістів вважають єдино правильним, на мою думку, не є догмою. Тобто можна, а інколи й треба, інакше. Причини того, що тінейджерів кидають у горнило професійного тенісу за принципом “чим раніше, тим краще”, значною мірою економічні: менеджерські компанії отримують великі комісійні від призових протягом усієї або майже всієї кар’єри гравця. Навіщо чекати довго, якщо можна заробляти на гравцеві тут і зараз?
По-друге, гравцям і гравчиням, які працюють у стилі “креативного антитенісу”, – це не лише Олександра, а й, наприклад, Мая Хвалінська або Маяр Шериф, – потрібен час, щоб “дозріти”. Набратися досвіду, накопичити необхідний масив зіграних турнірів, критичних розіграшів, специфічних ігрових ситуацій – як виграних, так і програних. Особисто я вважаю, що такі гравці по-справжньому “розквітають” десь у 24–26 років. Що, в принципі, й відбулося з Олександрою.
Я вже на початку 2024 року був абсолютно впевнений, що Саша готова до входу в зону турнірів Grand Slam. Саме тому у серпні 2024-го я зі спокійним серцем поїхав до України, щоб приєднатися до ЗСУ. А Саші довелося ще рік пограти UTR Tour, трохи виправити фінансове становище – і вже у 2025 році повноцінно грати на рейтинг.
– Ви ніколи не грали в теніс навіть на аматорському рівні. Але Олександра завжди називає вас своїм тренером, причому діючим. Що це – данина поваги вашим батьківським та менеджерським заслугам чи справді певний формат взаємодії, який до того ж досить непогано працює? Як людина, яка не має власного досвіду гри в теніс, змогла підготувати гравчиню першої сотні? І як вам вдається продовжувати тренувати її під час служби в лавах ЗСУ?
– Те, що ви бачите на корті у виконанні Олександри, не з’явилося випадково. Більше того, багато людей, які спостерігають за тенісом, – і не лише вболівальники, а й професійні учасники тенісного процесу: тренери, менеджери, агенти – не розуміють, що в тому хаосі, який ви бачите на корті у виконанні Олександри, насправді є сенс, логіка і порядок. Якщо, звичайно, все йде так, як задумано.
Чи є я тренером? Скоріше, аналітиком та ідеологом. Я почав вчитися ще у статусі тенісного батька: вивчав різні тренерські концепції та підходи до побудови гри – наприклад, Крейга О’Шеннесі, Магнуса Нормана, Бреда Гілберта. А коли життя не залишило нам особливого вибору, склав усе це у власну цілісну концепцію, яку ми з Сашею розвиваємо вже понад десять років.
Я, до речі, дуже добре пам’ятаю, коли і як це сталося. Про цей момент є окрема глава в нашій з Олександрою книзі “Дорога і є мрія”, яка вийде у продаж наприкінці цього року. Коли ми починали реалізовувати концепцію “креативного антитенісу”, з нас сміялися буквально всі, кого ми зустрічали на кортах, – від аматорів-пенсіонерів до досвідчених тренерів. І це не перебільшення.
Напевно, моя найбільша заслуга як тренера полягає саме в тому, що я проніс цю концепцію через усі кризи й періоди зневіри. Через роки, коли мені прямим текстом казали – та й зараз інколи кажуть, – що з “цією фігнею” Саша далеко не зайде, а всі її успіхи – випадковість.
Зараз Саша значною мірою сама собі тренер. На турнірі вона може запросити до співпраці локального спаринг-партнера, сама пояснити йому, що потрібно робити, куди і як доставляти м’ячі, яку оцінку їй дати, на який конкретний рух подивитися. І це не лише працюючий, а і, мабуть, єдино можливий варіант – тому що тренери в Турі загалом так і не зрозуміли, в що вона грає і, відповідно, що саме треба тренувати. І це, до речі, певне наше ноу-хау.
Я ж залишаюся аналітиком і методистом: дивлюся матчі в запису, коли дозволяє служба, кажу, де щось “відпало”, що потрібно поправити, яку вправу зробити. І для цього мені зовсім не обов’язково фізично перебувати поруч із нею, хоча дуже хотілося б.
– Багато хто зі спостерігачів вважає Олександру ґрунтовою гравчинею, та й вона сама каже, що найбільше любить грати на землі. Які в цьому сенсі ваші очікування від US Open? Чи буде Саша грати азійську частину сезону, чи віддасть перевагу турнірам нижчого рівня, але на улюбленому ґрунті?
– Тут досить цікаво працює суспільна думка: всі чомусь вирішили, що Саша не вміє грати на харді. Чому – мені не зовсім зрозуміло. Тому що в неї був півфінал у Клужі, перемоги над досить міцними гравчинями і близькі матчі із зірками на кшталт Радукану, Плішкової чи Кіс.
Щодо очікувань – у нас їх немає. Взагалі. Наш підхід працює трохи інакше. Як тренер я розглядаю тенісний процес приблизно як легкоатлетичне багатоборство. Нам не потрібні титули – хоча, звичайно, якщо вони прийдуть у результаті позитивної осциляції, ніхто не образиться. Але кар’єру гравець будує не завдяки окремим сплескам, а завдяки постійному підвищенню свого середнього рівня гри і стабільно середнім результатам. Саме це і є нашою моделлю роботи.
Інакше кажучи, ми не робимо ставку на “давай-давай”, “зберися”, “стрибни вище голови”. Наше завдання як тенісної команди – якісно підготуватися, вивчити суперницю, розробити план на матч. А потім вийти на корт і зіграти. Якщо суперниця виявиться кращою цього дня, на цьому конкретному корті – значить, так воно і є. Якщо кращими будемо ми – молодці. Потиснули руки тим, кому можна, й працюємо далі.
Щодо азійської серії на харді – так, звісно, Саша буде її грати як гравчиня топ-50.
– Нещодавно у своєму Instagram Олександра написала, що теніс не є для неї головною річчю в житті. Це досить незвично звучить від людини, яка входить до топ-50 світу і є членкинею збірної України. Що тоді головне – для неї і для вас?
– Що головне для неї – краще запитати в неї самої. Але, судячи з кількості завдань, які вона “нарізає” мені як менеджеру, це допомога її підшефним військовим підрозділам.
Ми почали систематизувати цей напрям ще тоді, коли Саша грала ф’ючерси, і пройшли досить довгий шлях, багато разів переосмислюючи формат її участі. Зараз є декілька полків і бригад, яким Саша допомагає постійно: це 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу, 413-й окремий полк безпілотних систем «Рейд», 433-й окремий полк безпілотних систем, а також група у складі 412-ї окремої бригади безпілотних систем “NEMESIS”, де я проходжу службу.
До речі, просто зараз у нас триває збір на п’ять генераторів для 433-го окремого полку безпілотних систем. Для хлопців це не просто побутова річ – це можливість стабільно заряджати техніку й залишатися автономними там, де звичайного електропостачання просто немає. Тож запрошуємо всіх читачів долучитися до збору – навіть невеликий внесок наближає нас до мети. Посилання на збір: https://send.monobank.ua/jar/9CJCSYkaX3
До того ж, окрім участі у важливій і потрібній справі, можна виграти унікальний шеврон від Олександри та міжнародної проукраїнської інтернет-спільноти NAFO, або їх цілий набір. Плюс є разові проєкти. Наприклад, збір на автомобіль та обладнання для 37-ї окремої бригади морської піхоти, який ми нещодавно закрили разом з іноземними партнерами. Щоразу, коли Саші вдається закрити черговий збір або коли вона передає хлопцям допомогу з власних коштів, я бачу, як вона цьому радіє, як це її наповнює. Думаю, це багато про що говорить.
– Не так давно велике обговорення спричинила публікація Олександри в Instagram, у якій вона підняла досить гостре і для багатьох неприємне питання співвідношення спортивних успіхів українських тенісисток у 2026 році та їхньої участі в суспільній діяльності. На вашу думку, чи варто вимагати від наших гравчинь та гравців активніше долучатися до допомоги Збройним силам України, поширення інформації про російські воєнні злочини, протидії російській пропаганді в тенісі? Чи, можливо, самих виступів на міжнародній арені та представлення України таким чином достатньо?
– На жаль, маємо констатувати, що російська агресія для переважної більшості міжнародної тенісної аудиторії перетворилася на no news. Трагедія, яку переживає Україна, заважає середньому американському чи європейському вболівальнику насолоджуватися форхендами та бекхендами, спідничками та блузочками, а бізнесу, який вибудуваний навколо тенісу, – продавати, продавати, продавати.
Звісно, залишаються 10–15% уболівальників, які продовжують нас підтримувати. Але значна частина інших – я зараз говорю не про кремлеботів, а про абсолютно звичайних людей – демонструє приблизно таку позицію: “Навіщо ви бойкотуєте російських гравчинь? Чому не тиснете їм руки? Навіщо вимагаєте дискваліфікацій? Давайте краще обіймемося, візьмемося за руки, потанцюємо під російські хіти, покажемо, що ми всі люди-чєловєкі – і от тоді всі злодії помруть і настане загальне щастя”. Тому теза про “представлення України через перемоги” сама по собі, на мою думку, не працює від слова зовсім. Перефразовуючи колишнього секретаря РНБО Олексія Данілова: ну перемогла ти – і шо?
І тут, як на мене, виникають два питання. Перше – до самого гравця. Або ти “вкручуєшся” в комерційну систему міжнародного тенісу – і в тебе будуть контракти, фотосесії, спіднички, платтячка, кросівки, різноманітні рекламні та комерційні пропозиції. Або ти стоїш за своїх людей – за українців, за військових, за те, що російській пропаганді та російським спортсменам, які не засудили агресію відкрито, не місце у світовому спорті. Але не просто словами: організовуєш збори, донатиш власні кошти, поширюєш інформацію, піднімаєш питання відповідальності конкретних російських гравців і гравчинь, працюєш з українськими дітками, ветеранами, цивільними.
Але в іншому випадку треба розуміти ціну. Ти отримуєш величезну кількість хейту від міжнародної аудиторії, яка водночас є основним ринком для тенісного мерчу. Від співпраці з тобою починають відмовлятися бренди та директори турнірів, тому що для них ти стаєш надто контроверсійним. І це не теоретичні міркування – ми через це проходили особисто. І з міжнародними брендами, і, на жаль, з українськими.
А друге питання – вже до наших уболівальників. Чи очікують вони від українського спортсмена чогось більшого, ніж просто перемог? Яка взагалі роль українського спортсмена під час великої війни? Думаю, тут кожен має знайти для себе власну відповідь.
– Ще одне дискусійне питання – щодо допомоги ЗСУ та її публічності. Чи мають українські тенісисти та тенісистки взагалі допомагати ЗСУ? Чи не створює це для них додаткових ризиків? І у разі, якщо така допомога надається – чи варто говорити про неї в медіа?
– Про які ризики ви говорите? Що якась Balenciaga не підпише контракт? Що якісь міжнародні любителі русні та “дружби всіх зі всіма” не поставлять дві сотні лайків під черговим постом? Ну так, ризики серйозні. Треба вирішити, що з ними робити.
У нас є українські гравчині, а також гравчині українського походження, які представляють інші країни, у яких, судячи з їхньої публічної поведінки та соціальних мереж, в Україні війни немає. І тут дуже зручно працюють різноманітні захисні концепції: від “я тихо доначу” до “надто великі ризики”, “менталка не дозволяє”, “на ЗСУ не доначу, бо менеджер заборонив” тощо.
Але мені особисто в такі моменти згадується фраза однієї української дівчини-військової, що була адресована маміним черешенкам, які грозилися припинити допомагати ЗСУ: “Для того, щоб перестати донатити, спочатку треба почати”. На жаль, відмовка “я тихо доначу” стала дуже зручною для багатьох, щоб нічого не робити взагалі.
На мою думку, діяльність гравця з допомоги Силам оборони України має бути публічною. Не заради самореклами і не для того, щоб показати, який ти молодець, а з дуже прагматичної причини: публічність дозволяє використати соціальний капітал спортсмена і зробити цю допомогу набагато результативнішою. Тональність такої комунікації може бути різною – наприклад, Еліна цей меседж посилає в свій власний, стриманий, але все рівно помітний спосіб, який і колеги-гравчині, і вболівальники чують і цінують.
Наведу конкретний приклад – збір на автомобіль під час цьогорічного Wimbledon. Турнір для Саші був невдалим, їй навіть не дали жодної пресконференції. Але ми використали ту аудиторію, яка в нас була, – і в результаті красивий автомобіль, ще й заряджений різними РЕБ-приблудами, поїхав до морпіхів. Причому переважну частину коштів дали саме іноземні вболівальники.
– Розкажіть трохи про свою службу. Як було адаптуватися цивільній людині, ще й у досить поважному віці, до ЗСУ? Чим займаєтеся у війську зараз і що плануєте робити після нашої перемоги?
– Я у війську з серпня 2024 року. Перетнув Тису у зворотному напрямку – так і було, тільки все легально – і у 46 років уклав контракт із ЗСУ. Їхав із відношенням на посаду кулеметника, але поки проходив БЗВП, ця посада виявилася зайнятою. Запропонували працювати оператором РЛС.
Пізніше я вивчився на пілота аеророзвідки, а з формуванням Сил безпілотних систем ЗСУ приєднався до 412-ї окремої бригади безпілотних систем “NEMESIS” – одного з найбільш ефективних підрозділів у складі СБС ЗСУ. Освоїв ще певні знання та навички, за якими зараз і працюю.
Ну а після нашої перемоги, думаю, життя так чи інакше знову приведе мене до тенісу. Занадто багато професійного досвіду накопичено, занадто багато ідей придумано – не лише в сенсі навчання та розвитку гравців, а й у сенсі організації тенісного процесу на рівні клубу або федерації.
Про Автора
